Книга тижня: "Палаци України: відновлення спадщини" авторів Акіма Галімова та Руслана Шаріпова.
Від епохи Середньовіччя до XX століття, починаючи з князів Острозьких і завершаючи родиною Терещенків, автори документальних проєктів, продюсери Акім Галімов та Руслан Шаріпов, в одній книзі зібрали цінні відомості про українські палаци, які, на жаль, вже зникли з лиця землі.
Використовуючи архівні документи, зокрема з приватних колекцій, а також 3D-моделювання, автори запрошують зануритися в історію української аристократії, пам'ять про яку була практично знищена в радянський період. Тоді формувався стереотип про українців як "молодших братів" великого російського народу, які асоціювалися лише з веселими піснями та яскравими шароварами, але не з розкішними палацами та власною неповторною історичною спадщиною.
Отже, якщо ви прагнете зрозуміти, "яким було існування людей, які впливали на економічні, політичні та соціальні процеси свого часу", обов'язково ознайомтеся з цією книгою.
Більше деталей ви знайдете в огляді Mind.
Бекграунд. 2016 року на вітчизняному телебаченні зʼявився історичний цикл документальних фільмів "Україна. Повернення своєї історії", над яким працювали Акім Галімов і Руслан Шаріпов. Протягом років команда дослідила велику кількість матеріалів, стикнувшись із тим, що не все цікаве й важливе можна помістити у формат стрічки. Так зʼявилася ідея створити книжку, де відтворювалися б у 3D-форматі зруйновані чи напівзруйновані палаци та подавалися б розповіді про їхню історію.
Починаючи з 2024 року, на YouTube з'явиться серія відео, присвячена більш ніж 20 українським палацам, створена в рамках проєкту "Українські палаци. Золота доба".
Видавництво: "Фабрика книг"
Сюжет. У цій книзі описуються шість палаців. Перший з них — це палац Любомирських, розташований у Рівному.
Ілюстрація з книги "Українські палаци: повернення до історії".
У 1723 році польський шляхтич Єжи Александр Любомирський став володарем частини земель, які колись належали князям Острозьким. Він вирішив реконструювати старий дерев'яний замок, що виконував переважно оборонні функції, і заклав новий палац у стилі пізнього бароко. Будівництво тривало за участі трьох поколінь його родини. Пізніше, його онук Юзеф Любомирський вніс до архітектури палацу елементи класицизму. Масштаби реконструкції, фінансованої однією з найбагатших родин Польщі, вражали сучасників. В результаті, палац разом із парком зайняв третину площі тодішнього Рівного. Комплекс славився численними дивовижами, за що отримав прізвисько "маленька Венеція". Однак, занепад палацу розпочався під час Першої світової війни, коли його повністю розграбували. У 1927 році руйнівна пожежа завершила процес його занепаду. У 1940 році радянська влада підірвала палац, а через два десятиліття остаточно ліквідувала інші споруди, водойми та парк, стираючи їх з карти міста.
Продовжуємо нашу подорож до Хмельниччини, відвідуємо місто Ізяслав, де в 1770 році було побудовано палац Санґушків.
Ілюстрація з книги "Українські палаци: повернення до історії".
Будівництво тривало 16 років і суворо контролювалося Барбарою Санґушко, третьою дружиною Павла Карла Санґушка - старости Кременецького й Черкаського, найзаможнішого магната Речі Посполитої. Ця родина дуже любила мистецтво, тому за життя Павло був відомим меценатом. Його ж удова, споруджуючи палац для наймолодшого сина, навіть замовила скульптури роботи Мікеланджело Буонарроті. Про інтер'єри палацу ходили легенди, їх багатство вражало навіть монархів. Втім із часом рід Санґушків опинився у скруті, адже Річ Посполита припинила існування. 1795 року місто (тоді воно мало назву Заслав) стало частиною Російської імперії. На маєток шляхтичів чекала сумна доля, хоч його скарби й вдалося врятувати. Палац перетворили на казарми. До кінця 1980-х на його території розташовувалася військова частина. Нині від палацу залишилися самі лише руїни...
Зупинка на Хмельниччині триває, але тепер вирушаємо до селища Антоніни, відоме палацом Потоцьких. За його появою стоїть довга історія, що починається від князів Острозьких і веде до польської шляхти. Юзеф Потоцький, нащадок славетного роду, отримавши у спадок селище Антоніни, вирішив розпочати виробництво цукру, що й принесло йому величезні гроші. 1897-го він починає перебудову старого маєтку, над якою працював австрійський архітектор Фердинанд Фельнер.
165 кімнат, розкішні інтер'єри, мініелектростанція та кінний манеж - палац Потоцьких вражав своїх сучасників не тільки розкішшю, але й передовими технологічними рішеннями. Золота ера цього маєтку завершилася в 1919 році з приходом червоноармійців, які пограбували та спалили його.
Палац Кочубеїв, розташований у селищі Диканька на Полтавщині, є символом козацької родини, оточеної численними легендами. У ранньому XIX столітті на свої батьківщини повернувся Віктор Кочубей, правнук Василя Кочубея. Саме він сповістив російського імператора про плани Івана Мазепи виступити проти Петра І на стороні шведського короля Карла ХІІ, зрадивши гетьмана.
Ілюстрація з книги "Українські палаци: повернення до історії".
Ховаючись від гніву вже іншого російського царя, бо відмовився одружитися з жінкою, яку не вибирав сам, Віктор Кочубей приїхав на Полтавщину з наміром влаштувати свій побут в англійському стилі, а тому відразу розпочав будівництво величезного палацу. У ньому вистачало свідчень заможності власника, чиї нащадки лише додали розкоші та усіляких дивовиж, на кшталт цвинтаря для песиків. Під час більшовицької революції маєток розграбували та підпалили, нині від нього не залишилося навіть фундаменту.
В кінці XIX століття на одній із круч Дніпра, в селі Гаврилівка, розпочалося зведення палацу Олександра Фальц-Фейна. Ця вражаюча особа, представник німецької родини, яка володіла 16% території сучасної Херсонської області, створив електрифікований маєток з 45 кімнатами. Особливістю палацу став парк, що мав унікальну іригаційну систему, завдяки якій кожне дерево отримувало воду за індивідуальним графіком.
Ілюстрація з книги "Українські палаци: повернення до історії".
"Перлина Таврії", як колись велично іменували палац у Гаврилівці, перетворилася на одну з архітектурних скарбниць, які були знищені під час більшовицького повстання.
Палац Терещенків на Житомирщині проіснував лише кілька років, але все одно становить велику історичну цінність. Цікаво, що побудувати його вирішили дві жінки: Надія Терещенко, вдова Федора Терещенка, мецената, колекціонера й бізнесмена, та його племінниця Ольга, яка допомагала родині після смерті дядька.
Ілюстрація з книги "Українські палаци: повернення до історії".
1910-го панянки замовили архітектурний проєкт, вибравши для палацу стиль "італійський ренесанс". Будівництво тривало доволі інтенсивно: протягом чотирьох років Терещенки збирали предмети декору й мистецтва, щоб облаштувати інтер'єр, який відповідав би естетичним смакам цієї вибагливої родини. Але затишок маєтку тішив Терещенків недовго... За більшовиків палац розграбували, кілька десятиріч він стояв закинутий, поки в 1950-х його не почали розбирати для будівництва колгоспу...
Наприкінці книги автори підсумовують, що "українські палаци, як і наша країна в цілому, зазнали руйнівного впливу двох імперій - з центрами в Петербурзі та Москві", тобто царської та радянської. Вони закликають читачів більше звертати увагу на культурну спадщину рідної землі та активно боротися за збереження історичних пам'яток, адже "усе це є надзвичайно важливим для розуміння нашої історії і, відповідно, для чіткого бачення майбутнього".
Вам буде цікаво, якщо: ви захоплюєтеся історією України в цілому, а також архітектурними пам'ятками; бажаєте дізнатися більше про ті етапи минулого, які були забуті або спотворені в часи радянського режиму; любите подорожувати по країні, відкриваючи для себе незвичайні туристичні місця.
Вам навряд чи буде цікаво, якщо: ви не вважаєте, що багаті підприємці минулих епох не експлуатували інших, тому не могли заробити свої статки чесними шляхами; не відчуваєте ностальгії за минулими часами, які вже не повернути; або просто не маєте інтересу до історії як науки чи дисципліни.
Головна причина прочитати: по-перше, "Українські палаци: відновлення історії" - це красиво, адже книжка має чудові кольорові, де це можливо, ілюстрації, містить унікальні архівні фото та знімки документів; по-друге, акцент на відродженні пам'яті про аристократів, які жили та впливали на українське суспільство, навіть якщо й не вважали себе українцями, є, безперечно, цікавим; по-третє, книжка нагадує, скільки всього можуть розповісти, здавалося б, безмовні будівлі: про боротьбу за владу, кохання, політичні інтриги...
І наостанок. Це видання є своєрідним закликом цінувати те, що маємо, берегти від руйнувань, фіксувати на плівці чи папері, бо "ми маємо відновлювати та зберігати нашу унікальну історію, аби більше ніхто не мав змоги її знищити".
У творі Акіма Галімова та Руслана Шаріпова міститься безліч посилань на різні архітектурні стилі, форми та інші аспекти. Щоб терміни були більш зрозумілими і доступними, варто заздалегідь ознайомитися з "Історією архітектурних стилів, великих і малих" авторства Катерини Липи.
Це видання розказує не лише про те, як виникали й занепадали архітектурні стилі, воно "ще і про мандрівку цих стилів на українські землі, поширення та наше своєрідне трактування будівельних новинок".
Авторка згадує про церкву Івана Предтечі в Керчі, єдину збережену наземну споруду епохи візантійського мистецтва, а також про Софійський собор з його неповторними мозаїками, що вражають своєю майстерністю візантійських художників. Далі вона розглядає готичний стиль та його адаптацію в православних церквах, ренесансні вежі в Бучачі та Бережанах, барокові елементи в соборі Святого Юра у Львові, класицизм, представлений будівлею Товарної біржі в Одесі, а також найвражаючий ансамбль в стилі історизму в Україні — резиденцію митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях... І все це веде нас до метамодернізму.
Ця книга слугує захоплюючим путівником у сферу українського модерну, демонструючи неповторні характеристики цього стилю в рамках глобальних мистецьких напрямків. Авторка вміло інтегрує історичний аналіз із естетичним осмисленням еволюції ар-нуво в Україні, акцентуючи увагу на його впливі на архітектуру, живопис і декоративне мистецтво.
Авторка запрошує читачів до детального вивчення мистецтва видатних митців свого часу, таких як Олександр Мурашко та Василь Кричевський. Вона демонструє, як їхні твори вдало поєднують національні елементи з європейськими стилістичними течіями. Це видання не тільки насичене інформацією, але й вражаюче візуально завдяки численним ілюстраціям, які доповнюють і підсилюють текстовий матеріал.
"Ар-Нуво" Магдиш є важливим елементом у вивченні українського мистецтва XX століття, яке зайняло своє місце в контексті європейської культурної спадщини.
