Почему отец не в состоянии доказать факт самостоятельного воспитания ребенка в рамках отдельного судебного разбирательства - такую точку зрения выразила Большая Палата Верховного Суда.

Факт единоличного воспитания ребенка одним из родителей не может устанавливаться в бесспорном порядке или по договоренности родителей ребенка, в том числе на основании заключенного между ними договора или на основании судебного решения, принятого по правилам отдельного производства, поскольку в таком вопросе всегда будет угроза нарушения принципа соблюдения лучших интересов ребенка.

Определение факта самостоятельного воспитания ребенка одним из родителей не требует рассмотрения в рамках отдельного производства, так как из представленного заявления следует, что имеется правовой спор. Такой спор не может быть разрешен без учета действий вовлеченных сторон в отношении конкретных прав, свобод и интересов заявителя.

Поскольку семейным законодательством не предусмотрены основания прекращения родительских обязанностей по воспитанию ребенка, а определенная частью первой статьи 15 СК Украины "неотчуждаемость" семейных обязанностей свидетельствует о невозможности отказа от них, в частности от обязанностей по воспитанию ребенка, то факт единоличного воспитания ребенка одним из родителей может быть установлен судом как одно из обстоятельств, составляющих предмет доказывания в споре между родителями ребенка относительно выполнения ими обязанностей по воспитанию ребенка.

Институт отдельного производства не предназначен для установления преюдиционных фактов, которые могли бы быть использованы в дальнейшем для разрешения споров о праве.

Эту информацию озвучила Большая Палата Верховного Суда в своем решении, принятом 11 сентября 2024 года по делу №201/5972/22.

Обставини справи

У серпні 2022 року чоловік подав до суду клопотання про визнання факту самостійного виховання своєї дитини. Починаючи з лютого 2022 року, він і його дружина стали жити окремо, і син залишився з батьком, тоді як мати дитини виїхала за межі країни.

У травні 2022 року він та його дружина підписали угоду, що регулює виконання батьківських прав і обов'язків. Відповідно до цієї угоди, було встановлено, що дитина проживатиме разом із батьком.

6 липня 2022 року Жовтневий районний суд Дніпропетровська ухвалив судовий наказ у справі № 201/3829/22, який стосується стягнення аліментів з жінки на підтримку її сина. Відповідно до рішення суду, шлюб був розірваний 21 липня 2022 року.

Він зазначив, що мешкає разом із сином та його дочкою від попереднього шлюбу. Мати дитини з лютого 2022 року не бере участі в її житті, не підтримує зв’язок і не забезпечує матеріально.

Він заявляв, що є батьком, який самостійно займається вихованням своєї дитини. Підтвердження факту самостійного виховання необхідне йому для оформлення документів, які дозволять отримати соціальну допомогу для батьків-одинаків, зареєструвати місце проживання дитини, а також вирішити інші питання, пов'язані з її перебуванням і проживанням, і забезпечити собі відстрочку від мобілізації.

З урахуванням вищевикладеного, я звертаюсь до суду з проханням визнати юридичний факт самостійного виховання дитини з мого боку.

Жовтневий районний суд Дніпропетровська ухвалив рішення про відмову в задоволенні поданої заяви.

Дніпровський апеляційний суд ухвалив рішення, залишивши апеляційну скаргу без задоволення. Суд обґрунтував своє рішення тим, що заявник не зміг підтвердити, що мати дитини не виконує своїх прав та обов'язків стосовно неповнолітньої дитини. У свою чергу, чоловік подав касаційну скаргу до Верховного Суду.

27 вересня 2023 року Касаційний цивільний суд направив справу до Великої Палати Верховного Суду, оскільки вона містить виняткові правові питання.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

При вирішенні питання про прийняття заяви на встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданого документа вимогам законодавства щодо його форми та змісту, повинен також визначити підсудність та юрисдикцію. Враховуючи, що чинне законодавство допускає позасудове встановлення деяких юридично значущих фактів, суддя, розглядаючи заяву, має з'ясувати, чи може ця справа бути розглянута судом, або чи не відноситься її розгляд до компетенції іншого органу. Якщо відповідно до закону заява не підлягає судовому розгляду, суддя має право винести обґрунтоване рішення про відмову у відкритті провадження, а у випадку, якщо провадження вже було відкрито, - закрити справу.

Враховуючи наведене, можна стверджувати, що існують два варіанти (методи) визначення фактів, що мають юридичну значущість: позасудовий та судовий. Ці два підходи є взаємовиключними за своєю суттю.

У випадку, якщо особа оскаржує в суді відмову відповідного органу в підтвердженні юридичного факту, який має бути встановлений позасудовим шляхом, такий спір підлягає розгляду в рамках адміністративного судочинства. Суд першочергово перевіряє, чи відповідає оскаржене рішення органу влади вимогам, визначеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. В свою чергу, відповідач у справах, пов'язаних із оскарженням незаконних рішень, дій або бездіяльності органу влади, згідно з частиною другою статті 77 цього ж Кодексу, зобов'язаний довести правомірність своїх дій або рішень.

У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину.

Батьки мають можливість укласти угоду, що регулює здійснення батьківських прав і виконання обов'язків тим з них, хто живе окремо від дитини. Ця угода повинна бути оформлена в письмовому вигляді та підлягає нотаріальному засвідченню.

Об'єктом цього договору є регулювання реалізації батьківських прав та виконання відповідних обов'язків тим із батьків, хто мешкає окремо від дитини. Таким чином, навіть у випадку, коли один із батьків не проживає разом із дитиною, він зобов'язується виконувати свої батьківські обов'язки та права відповідно до умов цього договору. Це передбачає виконання певних дій, які необхідні для виховання дитини, а не повну відмову від участі у її житті.

Сімейні обов'язки мають глибокий зв'язок з конкретною особою, і, відповідно, їх не можна передати іншій людині.

Сімейні обов'язки, що мають особистий або майновий характер, є виключно відповідальністю певної особи, такої як дружина, мати чи батько. Ці зобов'язання не можуть бути передані іншій особі за згодою чи за законодавством.

Відповідно до другого пункту статті 15 Сімейного кодексу України, у випадку, коли особа визнається недієздатною, її обов'язки в сімейних справах, які не пов'язані з майном, припиняються через неможливість їх виконання.

Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав.

Отже, у результаті виникнення певних юридичних обставин, які підтверджуються відповідними документами, можливе обмеження або повне припинення батьківських прав.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Відповідно до положень Сімейного кодексу України, сімейні права та обов'язки тісно пов'язані з особистістю, і тому їх не можна передати іншій особі. Це дає змогу стверджувати, що внаслідок настання певних юридичних обставин — таких як дії чи події, які мають підтверджуватися виключно актами цивільного стану (наприклад, свідоцтвом про смерть) або судовими рішеннями (щодо позбавлення батьківських прав, визнання особи недієздатною, померлою або безвісно відсутньою) — права та обов'язки батьків припиняються. Це не вимагає додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує свої обов'язки.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.

Ключовим аспектом при оцінці заяви щодо встановлення конкретних фактів в рамках окремого провадження є те, що виявлення такого факту не має зв'язку з подальшим розглядом жодного спору про право.

У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов'язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

У даній справі батьки, 25 травня 2022 року уклавши нотаріально засвідчений договір щодо реалізації батьківських прав та виконання обов'язків, визначили порядок участі кожного з них у вихованні їхнього спільного сина. Зокрема, у пунктах 8 та 14 зазначено, що чоловік бере на себе всі відповідальності, пов'язані з матеріальним та фінансовим забезпеченням дитини. У випадках, які не регулюються цим договором, сторони будуть керуватися чинним законодавством.

Конфлікти, що можуть виникнути між сторонами, мають бути вирішені через переговори. Якщо ж досягти згоди не вдається, спір буде розглядатися в судовому порядку відповідно до діючих норм українського законодавства.

У розглянутій справі заявник прагне підтвердити своє самостійне виховання дитини, однак визнання цього факту може негативно позначитися на матері дитини.

У статті 165 Сімейного кодексу України наведено список осіб, які можуть подавати позов до суду з метою позбавлення батьківських прав. Згідно з першою частиною цієї статті, право на подачу такого позову мають не лише один із батьків, опікун або піклувальник, а також особа, що проживає разом з дитиною, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, де перебуває дитина. Крім того, це право мають органи опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла віку чотирнадцяти років.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що у даній справі існує правовий спір, який стосується участі одного з батьків у вихованні дитини, а також можливого ухилення від цієї участі. Цей спір повинен бути розглянутий у рамках позовного провадження з обов'язковим залученням відповідного органу опіки та піклування.

Докази того, що дитину виховує виключно батько, виникають у випадках, коли мати не виконує свої батьківські зобов'язання. Це може стосуватися змін у сімейних правах або неналежного виконання обов'язків одним з батьків, включаючи навмисні дії. Такі обставини безпосередньо впливають на права та інтереси дитини, а також призводять до певних юридичних наслідків, які регламентуються законодавством.

Факт, що один з батьків самостійно виховує дитину, не може бути встановлений без суперечок або за угодою між батьками, навіть якщо це оформлено договором або рішенням суду в рамках окремого провадження. В цьому питанні завжди залишається ризик порушення принципу, що вимагає врахування найкращих інтересів дитини.

Факт, про встановлення якого просить батько, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.

Оскільки в сімейному законодавстві не передбачено підстав для припинення батьківських обов'язків у вихованні дитини, а також оскільки частина перша статті 15 Сімейного кодексу України проголошує "невідчужуваність" сімейних обов'язків, це свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків, пов'язаних із вихованням дитини. У цьому контексті, факт, що один з батьків здійснює виховання дитини самостійно, може бути визнаний судом як важливий аспект у справі між батьками стосовно виконання їхніх обов'язків щодо виховання дитини.

Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що мати дитини не здійснює прав та не виконує обов'язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.

Разом з тим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання, заявлене батьком у цій справі, не може з'ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.

Згідно з четвертою частиною статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, суддя має право відмовити у відкритті провадження за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, якщо з цієї заяви випливає наявність спору щодо права. У випадку, якщо під час розгляду справи буде виявлено спір про право, суд залишає заяву без розгляду.

Отже, Велика Палата прийшла до висновку, що в умовах, які були визначені в цій справі, факт самостійного виховання дитини батьком не може бути підтверджений згідно з нормами окремого провадження. У зв'язку з цим, заяву батька необхідно залишити без розгляду.