Пагутяк: У нас не відбудеться жодної жорсткої українізації | Еспресо

Обіцянка нашого мовного омбудсмена на 33 році існування Незалежності звучить, м'яко кажучи, по-дитячому

У нас не буде жодної "жорсткої" українізації, поки влада не дасть відповідного наказу, а, на мою думку, цього не станеться ніколи, хіба що на сцену вийдуть справді проукраїнські сили. Однак це виглядає малоймовірно в країні, яка історично поділена на дві частини з абсолютно різними ідеологічними позиціями. Через це багато хто не вірить, що нам вдасться позбутися впливу Москви навіть у найближчому майбутньому, адже жодна політична сила не бажає ризикувати своїм існуванням.

Граблі "лагідної" українізації наставили вже достатньо ґуль на лобі, а нам ще доведеться після перемоги заново інтегрувати окуповані території, про що навіть страшно й думати. Там уже підросло покоління, в якому нема ні краплі нічого українського, разом з українськими селами випалено навіть коріння. Територія новітнього мовного та етнічного геноциду.

Ми маємо зрештою стати реалістами, хоча віра може творити чудеса.

Я живу в комфортному мовному середовищі, адже в іншому випадку просто не змогла б витримати. Бог наділяє людину такими випробуваннями, які вона здатна подолати. Для української письменниці інше оточення може стати справжнім викликом, незалежно від того, чи йдеться про східний, чи західний регіони. Я згадую, як після 2014 року відвідала книжковий форум у Запоріжжі. Навіть у заповіднику "Хортиця" все було лише російською, а про вулицю й говорити не варто – вона випромінювала ворожість, наче дихала мені в спину.

Читайте також: Постріл у майбутнє

До мене підійшла жінка, що родом із Львівщини, і яка вже багато років живе тут. Вона зізналася, що за три десятиліття не змогла звикнути до місцевих умов, і вже не витримує цього життя. На її очах були сльози, і вона прийшла послухати навіть той невеликий шматочок української мови, який лунало на заході, що мав проукраїнську мету: там продавали українські книги та виступали письменники. Проте вона відчувала, що її сім'я залишилася далеко, і їй немає куди повертатися. Ця жінка почувалася ще більш самотньою на заході, що, здавалося, святкує українську літературу. Як дитина, що з холодної темряви вулиці спостерігає за різдвяною ялинкою, яку незабаром зберуть і відправлять на смітник. Варто визнати, що українська діаспора в Україні справді існує. В Чернігові вони відверто говорять: "Ми – діаспора". І спілкуються зі своїми дітьми російською, як і в багатьох інших випадках, окрім того, що за Збручем. Це робиться для соціалізації, адже так "якось легше".

Масштаби зросійщення просто разючі. І косметичні ремонти тут не зарадять. Як і штрафи чи вибачення в Інстаграмі. Чи милі сповіді тих, хто свідомо перейшов на українську. Їх насправді дуже мало і дехто це робить задля піару, бо за першої ж нагоді дають відкат. Левова частка укрсучліту створюється людьми, які знають українську мову дуже поверхово, в яких відсутнє мовне чуття. Те саме можна сказати й про редакторів, і мову преси. Дехто просто наймає перекладачів для текстів, якщо може собі це дозволити, а те, що відбувається з правописом, здатне довести порядного філолога до інфаркту.

Безперечно, сьогодні йдеться про саме буття України, не лише як держави, а й як частини історії та культурного простору. У контексті жорстокого інформаційного протистояння напівправд, варто пам'ятати, що істина — це глибока, інколи болісна реальність, яка не завжди приносить задоволення.

Так, я розумію, що ситуація потрохи змінюється, а опір зростає. Але чи українці усвідомлюють, що у мовному питанні все ще керуються більш інстинктом, аніж здоровим глуздом. Інстинктом виживання. Одні намагаються вберегти українську ідентичність, основою якої є мова, а не територія. Інші бояться втратити совкову (малоросійську) ідентичність, основою якої є імперська мова.

Основна мета полягає у виживанні в умовах, де панує певна мова. Це стосується не лише соціального та економічного аспектів, але й фізичного, оскільки війна може призвести до втрати української державності. Такі обставини спонукають до проявів агресії, які також є вираженням інстинкту виживання. У першому випадку йдеться про спроби зберегти націю, у другому — про бажання утримати звичне, комфортне підданство.

Ознайомтеся також із: Поглиблення в історичні події.

Спочатку я думала, що стійка російськомовність українських громадян, які постраждали від жорстоких злочинів московського агресора, є проявом стокгольмського синдрому, але я помилилася. За цим явищем стоїть глибока недовіра до власної держави та всіх її інституцій, які не можуть забезпечити елементарний захист своїх громадян. Ця недовіра об'єднує людей з обох боків умовного Збруча. Як колись зазначив польський філософ Ян Кот: "Не важливо, що з нами сталося - важливо, що ми зробили з тим, що з нами сталося". Улітку 1941 року енкаведисти супроводжували дві колони в'язнів. Одна з колон запитала конвоїра: "Куди нас ведуть?" "На роботу," - відповів він.

Інша колона задала аналогічне запитання. Конвоїр дав відповідь: "На смерть". Перша колона була знищена, тоді як друга розбіглася, і більшість в'язнів змогла врятуватися. Тут спрацювало не інстинктивне бажання, а свідомий вибір. Ми стикаємося з ірраціональним, яке легко піддається впливу маніпуляцій і пропаганди. З одного боку, є підтримка свого народу, а з іншого - опора на більш потужний інший народ.

На жаль, саме російськомовні малороси-біженці впроваджують у країни, які їх приймають, концепцію "русскій мір". Це викликає неабияке здивування і ще більше підриває довіру до української держави з боку третіх країн. Однак, це вже зовсім інша проблема, від якої влада намагається дистанціюватися. Як чужа, так і наша.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.